Говорячи про вірогідність припинення Росією війни, не важливо на яких умовах, спочатку треба відповісти на питання: а чи є війна проблемою для Путіна? Ні, за рахунок війни він вирішує купу своїх політичних проблем. Зокрема, це абсолютна концентрація влади, відсутність будь-якої опозиції, виправдання економічних проблем росіян, консолідація населення Росії навколо влади для боротьби із зовнішнім ворогом, та - головне – підвищення свого геополітичного статусу. Проблемою для Путіна є не війна. Проблемою Путіна, яка змусила його просити Трампа про зустріч на Алясці, є економічна нездатність РФ вести війну далі. Стан російської економіки змушує Москву скорочувати військовий бюджет, що загрожує програшем у війны та соціальною нестабільністю в разі її продовження. А причиною такого стану економіки є санкції та низькі темпи захоплення українських земель російською армією. Тобто можливості Путіна не збігаються з тим часом, який він має для реалізації мети. Відповідно, Путін зацікавлений не у мирі, він зацікавлений у знятті санкцій та ухиленні від загрози нових. Йому потрібне ослаблення економічного тиску при одночасному збереженні чи посиленні темпів бойових дій. Можливості він не може збільшити. Отже, залишається затягувати час. Як цього можна досягти? Шляхом початку мирного переговорного процесу без припинення вогню. Саме відмова від перемир'я на час переговорів говорить про те, що мета Путіна зараз не припинення війни, а створення економічних умов для її продовження. І Донеччиною він не обмежиться. Можна було б повірити, що він задовольниться нею, якби була реальна можливість юридичного визнання Україною російської юрисдикції над окупованими територіями. Але такої можливості немає. Путін це знає. Відповідно, його початковий розрахунок не на мир, а на тимчасове перемир'я, яке буде порушено, як тільки він зможе забезпечити економічну можливість ведення війни. При цьому наявність іноземних миротворців на території України навряд чи зупинить його, оскільки Україна для нього лише транзитний пункт, плацдарм на шляху війни із Заходом. Згадайте «першопричини», які він наголосив у грудні 2021 року – це розширення НАТО на схід. Йому потрібна не територія, йому потрібний геополітичний вплив, рівноважний впливу СРСР. Однією Україною цю проблему не вирішити. Більше того, НАТО стало ще ближче до РФ, у всьому світі стала очевидна низька ефективність російської армії, Москва втратила найбільший і найвигідніший енергетичний ринок – європейський. Навряд чи такі підсумки війни можуть задовольнити Путіна, навіть якщо він отримає Донецьку область. Особливо при тому, що йому також стала очевидною слабкість НАТО, неоднорідність альянсу, його нездатність і не готовність до реальної війни. Таке знання – надто велика спокуса усунути «першопричину», розпочавши агресію якраз проти однієї з країн НАТО, швидше за все Прибалтійських. Крім того, слід враховувати, що війна в Україні, по суті, є проксі-війною Китаю зі Сполученими штатами. Слова Ван І про те, що Китай не може дозволити Путіну програти, тому що тоді США направлять свої ресурси на Китай – це підтверджують. Я вже не говорю про колосальні економічні вигоди Пекіна від демпінгових умов торгівлі з РФ. Відповідно, Китай і надалі стимулюватиме у Путіні прагнення реалізувати свою незадоволеність підсумками війни. Втім, якщо до цих «підсумків» ще дійде. Висуваючи заздалегідь нездійсненні умови Україні про передачу незавойованих територій, Путін, очевидно, робить ставку не на перемир'я, а на затягування переговорного процесу. У ході якого виникатимуть нові й нові умови Москви. Більше того, РФ сама зробила виконання своїх головних вимог нездійсненними, коли анексувала окуповані українські території. Це призвело до неможливості їхньої передачі в оренду Росії або проведення на них всеукраїнського референдуму, який є єдиним механізмом зміни Києвом своїх кордонів. Отже, «мирний переговорний процес», що розпочався на Алясці і продовжився у Вашингтоні, апріорі не відповідає кінцевій меті жодної зі сторін конфлікту, починаючи з Китаю і РФ і закінчуючи Україною та ЄС. Не відповідає він і інтересам США, хоча Трамп, одержимий ідеєю Нобелівської премії, цього не розуміє. По суті цим «мирним» процесом на умовах Москви, без припинення вогню, Трамп створює Путіну можливості для продовження війни. А переговори можуть тривати дуже довго. Як мінімум, до захоплення росіянами руїн Донецької області. І не факт, що отримавши такий плацдарм для продовження наступу, Путін не вимагатиме для передачі РФ ще якихось територій, та ще й ще… Нехай не відразу, через рік-два, але він скористається позицією переможця, який відновив сили та готовий до реалізації своїх справжніх цілей. Усім очевидно, що метою Путіна був не Донбас. Інакше навіщо він відправляв війська на Київ? Якби Трамп хотів миру, він обрав би тактику, яка вже показала свою ефективність, змусивши Путіна просити переговорів на Алясці. Тобто - тиск, перш за все економічний. Трамп же вибрав тактику умиротворення та заохочення агресора. При цьому його слова про готовність відправити в Україну американські війська – це лише слова, і він ніколи не зробить цього, переклавши тяжкість наслідків від неминучого порушення Путіним мирних домовленостей на європейців. Пам'ятаєте, як Трамп переконував усіх, що, підписавши угоду про українські мінерали, США стануть зацікавленими захищати свою власність в Україні? Чомусь, досягнувши бажаного результату, про ці слова відразу ж забули… Загалом, вся логіка подій показує, що на нас чекають довгі і важкі переговори з РФ і США, які затягнуться ще приблизно на рік. І скінчаться тимчасовим, на два-три роки, перемир'ям. І жодні «гарантій безпеки» цьому не завадять. Просто тому, що Путін не вважає гарантів реальною загрозою для себе. Особливо коли за спиною стоїть Китай. Ну, розстріляє РФ батальйон, наприклад, французів в Україні. І що Париж оголосить Москві війну? Питання риторичне. Або США та європейці разом з українцями завдадуть Росії поразки в Україні (і економічними та військовими засобами), змусивши Путіна зупинитися. Або спроба відкупитися від нього українськими територіями призведе до повторення фінського досвіду, українсько-російська війна, зупинена без усунення «першопричин» конфлікту (чи для Києва, чи для Москви), продовжиться вже іншим, більш глобальним військовим зіткненням. Більше того, той варіант, який пропонує Росія і просувають США, - в умовах формування нового світового порядку роблять цей глобальний конфлікт неминучим. Тому що доки геополітичного балансу немає, кожна наддержава намагатиметься підім'яти світ під себе. А оскільки є ризик термоядерної війни, то робитимуть це, використовуючи малі країни і за рахунок малих країн. І Україна буде не єдиною постраждалою у цій боротьбі титанів. Тут вихід один: щоб перемогти дракона – потрібно самому стати драконом.
